Згадуючи миротворче послання Мухаммеда Алі. Минуло десять років після його смерті, і слова Алі нагадують нам про те, що ми повинні робити в умовах сьогоднішніх конфліктів і розбіжностей. 3 червня 2016 року у віці 74 років пішов з життя легендарний американський боксер Мухаммед Алі. Минуло десять років відтоді, як світ попрощався з ним, а його голос все ще лунає – не в реві натовпу чи ритмі боксерського рингу, а в коридорі просто за дверима кабінету в Організації Об’єднаних Націй.
Там, на стіні, висить написана ним самим акварельна картина, що зображує штаб-квартиру ООН – ніжне, майже зворушливе зображення будівлі, яка стала символом прагнення світу до миру. Алі написав цю картину у 1978 році й особисто подарував її представникам ООН, назвавши її «даром миру». Це більше, ніж просто витвір мистецтва – це міст між його публічною сміливістю та особистим переконанням у тому, що мир є найвищим покликанням людства.
Мазки пензля прості. Щирість, що стоїть за ними, безпомилково впізнавана. Це свідчення людини, яка, як ніхто інший, розуміла, що означає боротися за гідність далеко за межами рингу.
У листі, що додавався до картини, Алі написав слова, які й досі вражають : «Служіння іншим – це плата за наше місце тут, на Землі». Ми бачемо цю фразу і вона сприймається не стільки як цитата, скільки як заклик – виклик замислитися над тим, що ми винні один одному в епоху роз’єднаності, нерівності та конфліктів.
Чому через десять років після його смерті його послання здається ще більш актуальним?
Тому що ми живемо в епоху, коли світ здається все більш крихким – він розтерзаний війнами, зазнає випробувань зростаючою ненавистю, перевіряється стрімким поширенням нових технологій, а права та безпека жінок і дівчат дедалі частіше опиняються під загрозою. І все ж картина Алі говорить про щось обеззброююче просте: мир залишається можливим, але лише якщо ми готові взяти на себе особисту відповідальність за його досягнення.
Алі знав, яка ціна відкритого висловлювання, коли мовчання було безпечнішим. Його очернювали за відмову воювати у В’єтнамі й карали за протистояння расизму та несправедливості на батьківщині. Але він ніколи не здавався, використовуючи свою відомість, щоб доносити правду, а не замовчувати її.
Коли він приніс свою картину до ООН, він хотів сказати те саме, що й усе своє життя: для миру потрібна мужність – не лише мужність бійця, а й мужність миротворця.
Більше за все сьогодні зворушує те, що він довірив це послання Організації Об’єднаних Націй.
Його опис ООН вирізняється скромністю та надією. Можливо, саме так він бачив : недосконалу сім’ю націй, яка прагне, всупереч усьому, відповідати нашим спільним ідеалам.
Відзначаючи десятиліття з дня його смерті, я запитую себе: чого б Мухаммед Алі вимагав від нас сьогодні?
Я вірю, що він порадив би нам боротися один за одного, а не один проти одного. Захищати права людини з тією ж рішучістю, з якою він відстоював свої переконання. Стояти на боці пригноблених, говорити за тих, хто не може говорити, і продовжувати обирати мир, навіть коли гнів здається простішим, а байдужість – зручнішою.
Минуло десять років, і картина Алі нагадує нам, що мир – це те, що ми повинні плекати й оберігати день у день за допомогою наших слів і наших вчинків.
Це орендна плата, яку ми вносимо.
І це той дар, який кожен із нас ще може принести світові, що прагне миру.
