Виконуючи функції офіційної приймаючої сторони ООН, Сполучені Штати протягом десятиліть послідовно прагнули послабити її позиції. Щорічні загальні дебати Генеральної Асамблеї ООН розпочались у вівторок уранці в Нью-Йорку в надзвичайно напруженій атмосфері. Окрім транспортних заторів, завищених цін на готелі, нескінченних кортежів та черги високопосадовців, які виголошують ретельно підготовлені промови, на цьому засіданні прозвучить чергова промова Генерального секретаря Антоніу Гутерреша про стан справ в ООН.
Гутерреш очолював ООН протягом 10 років, і за цей час він неодноразово не зміг захистити організацію, коли вона зазнавала атак. Він залишає свою посаду на чолі світової організації, що перебуває на межі фінансового краху і є маргіналізованою як ніколи раніше. Парадоксальним чином, Гутерреш має дякувати Сполученим Штатам, уряду країни-господарки ООН, та її непредбачуваному президенту Дональду Трампу за цей жалюгідний стан речей.
На початку цього року адміністрація Трампа вийшла з десятків установ та органів ООН і, зробивши безпрецедентний крок, припинила всі виплати до регулярного та миротворчого бюджетів ООН. Проте ці радикальні політичні рішення не виникли на порожньому місці. Незадоволення Трампа роботою ООН є багатогранним, і його рішення припинити виконання юридично обов’язкових фінансових зобов’язань Вашингтона цілком може стати логічним завершенням багаторічної політики США.
У середині 1980-х років адміністрація Рейгана звинуватила ООН у тому, що вона є антиамериканським форумом, орієнтованим на інтереси країн третього світу. Щоб змусити організацію краще служити власним інтересам і під приводом повсюдної необхідності реформ, у що повірили всі генеральні секретарі, США почали утримувати частину свого внеску, який тоді становив чверть регулярного бюджету і третину бюджету миротворчих операцій. До 1987 року США пом’якшили свою політику утримання платежів, але прецедент було створено. Вашингтон продовжував використовувати загрозу утримання платежів для збереження свого контролю над організацією, яку він розглядав і продовжує розглядати як інструмент, що служить його національним інтересам, а не як багатостороннього агента, що служить всьому людству.
Від часів Рейгана США тримали ООН на короткому фінансовому повідку і донині навмисно накопичують заборгованість. Наразі вона становить близько 4,2 млрд доларів, що еквівалентно 120 відсоткам регулярного бюджету ООН на 2026 рік.
Трамп охоче підтримав цю політику фінансового шантажу. Його адміністрація затягувала обов’язкові платежі, хоча раніше цього місяця виплатила 827 мільйонів доларів у рахунок непогашених внесків, щоб зберегти свої права голосу в Генеральній Асамблеї ООН.
Двоїсте ставлення президента до ООН, можливо, корениться в маловідомій деталі. У 2001 році Трамп, який тоді ще був забудовником, лобіював надання тодішньому генеральному секретарю Кофі Аннану права на реалізацію проєкту реконструкції штаб-квартири ООН вартістю в мільярд доларів, але йому це не вдалося. Ймовірно, про це не забули.
Але, як і за часів правління Рейгана, є ще один важливий фактор, що живить наступ Трампа на ООН: політика Конгресу США. У міру того як Ізраїль стикався з дедалі більшим невдоволенням в ООН через геноцид у Газі, тиск з боку ізраїльського лобі у Вашингтоні посилювався. Дипломатичного захисту «Залізного купола», який США надавали Ізраїлю в Раді Безпеки ООН, стало недостатньо. До 2025 року, через два роки після початку геноцидної кампанії, млява і запізніла критика Гутеррешем ізраїльської політики, критичні резолюції Генеральної Асамблеї ООН та різкі доповіді спеціальних доповідачів Ради з прав людини, зокрема Франчески Альбанезе, яку Вашингтон запровадив під санкції всупереч своїм зобов’язанням перед приймаючою країною, стали нестерпними для Трампа, держсекретаря Марко Рубіо та Конгресу США.
У 1980-х роках Вашингтон вважав ООН антиамериканським форумом країн третього світу; сьогодні ж її вважають антиізраїльською та антисемітською. Сліпа і беззастережна підтримка Ізраїлю з боку США призвела до посилення їхньої ізоляції в ООН, як і рішення розпочати агресивну війну проти Ірану.
На тлі цих подій вибір наступного генерального секретаря займає центральне місце в закулісній повістці дня. Невдале перебування Гутерреша на чолі організації, що перебуває на межі фінансового банкрутства та політичного краху, скоро буде забуте. Але слід пам’ятати, що його політика умиротворення щодо Вашингтона з часів першої адміністрації Трампа явно провалилася. Новий генеральний секретар успадкує той самий спосіб життя, в якому доводилося працювати всім генеральним секретарям від часів Хав’єра Переса де Куельяра — хронічні проблеми з грошовими потоками через заборгованість США.
Це має спонукати нове керівництво ООН розглянути питання щодо перегляду порядку формування бюджету ООН та розподілу внесків держав-членів. Передача контролю над бюджетом у руки Вашингтона — це самонакладена, постійна рана, яка може виявитися смертельною для організації.
Ще одне фундаментальне питання полягає в тому, чи було б ООН краще, якби її штаб-квартира знаходилася не в США. Занадто довго Вашингтон розглядав ООН або як інструмент захисту своїх національних інтересів, або як противника. Він навіть використовував своє становище приймаючої сторони для виключення світових лідерів, яких вважав ворожими або небажаними, таких як голова ООП Ясір Арафат і нинішній президент Палестини Махмуд Аббас.
Очевидно, що такі рішення може ухвалити лише Генеральна Асамблея ООН. Але генеральний секретар, який володіє далекоглядністю та політичною твердістю, має висловити свою точку зору і проявити лідерство з цих найважливіших питань, щоб врятувати організацію від подальшої маргіналізації та можливого краху.
Думки, висловлені в цій статті, є особистими поглядами автора і не обов’язково відображають редакційну позицію медіа-видання min-pravdy.news
